За весь період незалежності розвиток української економіки відбувався в умовах відсутності довгострокових цілей і ґрунтувався здебільшого на тактичних заходах з метою одержання швидкого ефекту. Історія відсталості в українській специфіці — це результат діяльності неефективних інститутів — як тих, що мали виключно українське «коріння», так і імпортованих ззовні моделей. Справді, як не погодитися з авторами бестселера «Чому нації зазнають невдачі?» Джеймсом Робінсоном та Дароном Асемоглу, що тим часом як економічні інститути мають вирішальне значення у визначенні того, чи буде країна багатою чи бідною, політика та політичні інститути визначають, які саме економічні інститути країна матиме.

Укорінені в Україні екстрактивні механізми господарювання передбачають вилучення вузьким колом осіб ресурсів у основної частини населення. Вони нездатні захищати права власності або створювати стимули для економічної діяльності. Тож гральний майданчик з рівними можливостями, прозорими цілями та невикривленими стимулами виглядає недосяжним у найближчій перспективі. Розподіл власності в цьому контексті розуміється як розподіл всіх повноважень власності стосовно контролю та управління в сфері обігу цього ресурсу.

Складність у розподілі прав власності на міжнародному рівні пов’язана з  відсутністю «абсолютної межі» між господарською діяльністю в межах країни, групи країн та світовою економікою в цілому. Тому міжнародний розподіл прав власності ніби накладається на національний, утворюючи виклики цілепокладанню та регулюванню. Чого варта умова зняття заборони на експорт лісу-кругляка в обмін на черговий транш МВФ? Не інакше, як легітимізація сировинної орієнтації України та укорінення її колоніальної приналежності.

Натомість самостійний розвиток, на думку представника альтернативної глобалізації Саміра Аміна, передбачає п’ять основних умов накопичення капіталу:

Перша — місцевий контроль над відтворенням робочої сили. Він вимагає на першому етапі адаптації державної політики, яка забезпечувала б сільськогосподарський  розвиток, здатний до виробництва продуктів у достатній кількості й за цінами, що відповідають доходності капіталу. На другому етапі слід забезпечити умови, за якими масове виробництво товарів могло б відбуватись одночасно зі зростанням капіталу і заробітної платні;

Друга — місцевий контроль над централізацією «надлишку». Мається на увазі не лише формальне існування національних фінансових інститутів, а й їх відносна автономія щодо потоків транснаціонального капіталу, гарантуючи національну спроможність до здійснення інвестицій;

Третя — місцевий контроль над ринком, переважно збереженим для національного виробництва. І це навіть за відсутності високих тарифів або іншого захисту і додаткових можливостей забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку, щонайменше, в кількох сферах;

Четверта — місцевий контроль над природними ресурсами, який вимагає, крім формальної державної власності, здатності держави використовувати їх або зберігати як резерви;

П’ята — місцевий контроль над технологіями: незалежно від того, місцевого виробництва чи імпортованих, вони можуть бути швидко відтвореними. Тому слід необмежено імпортувати необхідні ресурси (устаткування, ноу-хау).

СТОВПИ ЗРОСТАННЯ
«Три стовпи» зростання в інтерпретації Джефрі Сакса та Дугласа Макартура — макроекономічне середовище, якість державних інституцій і технологічний прогрес — не є незалежними. Вони взаємодіють між собою. Ці три важливих чинники переплітаються — сильні інституції, наприклад, потребують технологічного розвитку, а складна технологічна база забезпечує макроекономічну стабільність — водночас кожен із них безпосередньо залежить від тренду економічного зростання. Втім, вплив на економічне зростання науково-технічного прогресу має бути безперервним. З огляду на це, саме технологічний чинник вважається найбільш критичним в аналізі процесу економічного зростання в довгостроковій перспективі. Причому в країнах, які займають провідні позиції технічного прогресу, немає іншого шляху зростання, крім інноваційного. А в країнах, які лише наближаються до високорозвинених, велику роль відіграє поєднання адаптування наявних розвинутих технологій та власного інноваційного розвитку.

Відносини України й зовнішнього світу будуть прогресувати лише за умови, що їхнім наслідком стануть структурні перетворення в українській економіці як реакція на розширення доступу до зовнішніх ринків та якісні зміни у внутрішньому споживчому попиті. Він, у свою чергу, має продукувати потребу в технологічній та фінансовій співпраці з урахуванням відмінностей у потенціалі і стратегічних завданнях розвитку країн-партнерів.

У такий спосіб ми акцентуємо увагу на можливостях, які відкриваються перед Україною. Звісно, якщо її уряд матиме потрібну для цього політичну волю для реалізації стратегічних завдань соціально-економічного розвитку навіть шляхом прийняття недоцільних, на думку іноземних експертів, тактичних рішень. Це передбачає вибір власного вектора фіскальної, інвестиційної, інноваційно-орієнтованої політики держави, структури перерозподілу надходжень до бюджету, політики імпортозаміщення. Це заклало б підвалини для зміни наголосу на якості встановлених міжкраїнових взаємозв’язків: відносини України та її стійкий розвиток на основі інтенсивного використання її ресурсного, людського та інноваційного потенціалу, мають шанс трансформуватись у відносини взаємозалежності з розвинутими країнами.