Регуляторна конкуренція як світовий економічний тренд
Лібералізація як спосіб країн посісти гідне місце в глобальному економічному середовищі, у нових умовах, що характеризуються становленням нових порівняльних переваг і нових способів їхнього набуття, актуалізує запит на захист, хоч би як парадоксально це звучало. Дедалі гучнішими є випадки зловживання протекціонізмом як потужних гравців глобального економічного середовища (тих, хто асоціювався з «бастіоном вільної торгівлі»), так і тих, кого звинувачували в порушенні ринкової дисципліни. Утім, якщо раніше протекціонізм реалізовував себе через інструменти тарифного регулювання зовнішньоекономічної політики, то у ХХІ столітті він набуває дедалі прихованіших форм.
До прихованого протекціонізму держави вдаються з різних причин: як у відповідь на дії країн-партнерів, так і у відповідь на кризові процеси в національній чи міжнародній економіці. Держава може регулювати ринкові механізми попиту або пропозиції, що допомагає збалансувати ринкову ситуацію та запобігти кризовим явищам. Дії можуть бути спрямовані на захист продукції вітчизняних виробників від конкурентної імпортної продукції або на підтримку експортерів на зовнішніх ринках. Мета — пожвавити економічний прогрес підприємств, галузей та країни загалом, посилити власний вплив на конкретну країну чи групу країн. Але ціль у всіх випадках єдина — стимулювати сукупний випуск і зростання ВВП.
У який спосіб виконуються ці дії? «Правила гри» детермінують ринки, визначаючи особливості обміну й торгівлі, і, як наслідок, неминуче впливають на механізм конкурентної боротьби. Так закладаються підвалини для формування «ринку законів» і «ринку нормативних актів».
Існує тенденція розглядати конкуренцію як нейтральний і чисто технічний процес, який не слугує жодній цілі, окрім ефективності. Оскільки «ефективність» слід розуміти з погляду максимізації сукупного добробуту (або дещо радикальніше — багатства) суб’єктів ринку, це викликає загальну згоду. А от правові норми, навпаки, розглядають як такі, що сприяють досягненню політичних цілей. Політичні цілі мають на меті перерозподіл на користь одних за рахунок інших, а отже, традиційно визнаються як упереджені. А що, як ринки самі по собі є «інституційно оформленими» майданчиками для виконання вимог так званих замовників, які не можуть взаємодіяти за відсутності певних нормативних актів, що узгоджували б таку взаємодію? Тоді їх — ринки — можна звинуватити в заангажованості та поставити під сумнів їхню здатність служити цілям і цінностям, значення яких зводилось би до всеохопної логіки добробуту чи максимізації багатства.
Отже, загальним засобом впливу на ринки на користь людини є не обмеження, а пряме формування їх. Конкурують між собою способи формування конкуренції. Тавтологія? Абсолютно ні! Спосіб організації ринкового механізму, результати функціонування якого критично залежать від способу, що ним розробляють правила гри (форми існування ринку як такого), називаються «регуляторна конкуренція». Розробка правил конкуренції на ринках у близькому майбутньому стане чи не найактуальнішим питанням глобального економічного управління.
Насичене регуляторне меню
Визначимо нормативну конкуренцію як елемент регуляторної конкуренції. Це процес, за допомогою якого правові норми вибираються та скасовуються через конкуренцію між нормотворчими структурами: ними можуть бути національні держави чи інші політичні одиниці, як-от регіони, міні-регіони чи міста. Очікується, що цей процес матиме цілу низку сприятливих ефектів, порівняно, наприклад, із Світовою організацією торгівлі (СОТ). Оскільки нормативна конкуренція дає змогу уникнути нав’язування централізованим монопольним регулятором правил, це потенційно сприяє різноманітності та експериментуванню в пошуку ефективних законів.
За допомогою співвідношення ефективності тих чи інших механізмів регулювання ринкових відносин можна виокремити ті з них, що відповідають інтересам споживачів — громадян юрисдикцій, які ці закони формулюють, реалізуючи певну політику на практиці. Тож це уможливлює вибір таких правил, які ефективніше забезпечували б реалізацію потреб та побажань виборців. Водночас перші дві цілі, а саме контроль над монопольною владою регулятора та вибір оптимального регуляторного меню, по суті, є просто засобами, за допомогою яких досягається третя ціль — забезпечити потреби споживача.
Наприклад, США з настанням кризи незначно розширили протекціоністські заходи, оскільки про них потрібно доповідати Світовій організації торгівлі, а от застосування жорсткіших технічних стандартів не потребує такого звітування, і тому ці засоби почали використовувати частіше. Отже, Америка застосовує «новий протекціонізм», хоч би яким печерним він видавався. США, як і інші країни, обходять правила СОТ, використовуючи лазівки в угодах та встановлюючи такі типи бар’єрів, які не регулюються відповідними угодами.
Через це ще 2012 року в Global Trade Alert (незалежний майданчик з моніторингу міжнародної економічної політики на предмет її впливу на міжнародну торгівлю) було зазначено, що виконання країнами правил СОТ змінило радше структуру, а не кількість протекціоністських заходів і що більшість із десяти найпопулярніших інструментів протекціонізму не піддається або майже не піддається регулюванню СОТ. До цих інструментів було додано такі форми прояву регуляторної конкуренції: фінансова й інша державна допомога; нетарифні бар’єри; експортні податки; заходи (стимулювальні та обмежувальні) щодо інвестицій; правила міграції; експортні субсидії; обмеження в галузі державних закупівель; заборона на імпорт.
З 2009 року тільки 20% сукупної кількості здійснених протекціоністських втручань були пов’язані з підвищенням тарифів. А нетарифні бар’єри (НТБ) становили в середньому 55%. Використання нетарифних бар’єрів постійно зростало порівняно із захисними заходами. Якщо 2010-го нетарифними бар’єрами було тільки 54% протекціоністських втручань, то 2019-го частка їх використання зросла до 68%. Найпоширенішими є фінансові субсидії підприємствам-експортерам. У контексті регуляторної конкуренції виділяють шість категорій нетарифних бар’єрів: 1) контроль капіталу та політика обмінних курсів; 2) інструменти експортно-імпортної політики; 3) субсидії та заходи державної допомоги; 4) політика державних закупівель; 5) політика локалізації; 6) інші інструменти.
Субсидії та заходи державної допомоги становлять найбільшу категорію. Основною причиною цього є широке надання фінансових субсидій національним компаніям для забезпечення їх спроможності конкурувати з іноземними компаніями. В умовах пандемії ця тенденція набуватиме дедалі більшого поширення (див. «Форми прояву регуляторної конкуренції»).
Щоб уникнути негативних наслідків кризи та запобігти їй, країни Старої Європи застосовували традиційну політику протекціонізму проти країн, які не є членами ЄС. Така політика охоплювала імпортні квоти й нетарифні заходи, а також нові протекціоністські стратегії, як-от експортні квоти, невидимі торговельні перешкоди, урядові кредити підприємствам стратегічних галузей економіки.
Видима й невидима рука ринку
Країни часто запроваджують галузеві обмеження на іноземну власність на капітальні активи, щоб дати національним інвесторам (дискримінуючи іноземних інвесторів) можливість брати участь у рентних прибутках від реалізованих проектів і в очікуванні того, що участь національних інвесторів посилюватиме зв’язки з національною економікою, пришвидшуватиме передавання технологій тощо.
Масштаби регуляторних обмежень також значно різняться за галузями. Хоча деякі країни все ще застосовують горизонтальні заходи, які негативно впливають на всіх іноземних інвесторів, такі як механізми дозволу на іноземну власність на землю або її заборони, більшість обмежень на іноземну власність має галузевий характер. Загалом прямі іноземні інвестиції в переробній промисловості допускаються без обмежень, крім випадків, коли горизонтальні заходи застосовують в усіх її галузях, але багато галузей видобування та послуг залишаються частково закритими для іноземних інвесторів. Навіть у країнах ОЕСР обмеження на іноземні інвестиції залишаються в деяких ключових секторах інфраструктури, таких як енергетика й транспорт. Галузева модель обмежень майже однакові і в передових країнах, і в країнах із ринками, що формуються, але масштаби обмежень вищі в останній групі країн. Цим стримується потенційне зростання продуктивності на макроекономічному рівні, однак країни застосовують їх для фактичного стимулювання національних інвесторів.
Різноманітні національні технічні, адміністративні та інші стандарти й вимоги також можуть створювати певні складнощі з імпортом. Це здебільшого державні заходи контролю якості, безпеки або характеристик товарів. Політика раптового запровадження технічних стандартів або стандартів якості передусім спрямована на захист споживачів від неякісного товару, однак існують випадки, коли така політика є суто проявом неопротекціонізму. І, знову ж таки, її здебільшого використовують розвинені країни до менш розвинених країн. У ситуації, коли відбуваються зміни стандартів тих країн, у які експортується продукція країн, що розвиваються, останнім іноді доводиться йти на досить значні витрати відповідності (інвестиції в модернізацію виробничої бази й технологічного обладнання), які стримують вихід на ринки компаній з нерозвинених країн, а іноді унеможливлюють їх.
Наведемо й інші приклади регуляторної конкуренції, що реалізуються на мегарівні міжнародної економічної політики. Наприклад, ухвалення положень «Базель ІІІ» у частині підвищення регуляторних вимог до достатності капіталу негативно вплине на темпи економічного зростання країн, що розвиваються, але позначиться на зростанні стабільності фінансової системи розвинених країн. Впровадження Плану дій BEPS за ініціативою країн ОЕСР було викликане стурбованістю контролюючих органів утратити істотні податкові надходження через використання значною кількістю багатонаціональних підприємств «ерозії» бази оподаткування та виведення прибутку в низькоподаткові юрисдикції. Утім, реалізація окреслених у Плані дій заходів зменшить стимули переносити виробничі потужності до низькоподаткових юрисдикцій.
Виразною тенденцією у сфері міжнародної економічної торгівлі стає реалізація країнами політики «Перегони по низхідній» (Racing to the Bottom), яка є регуляторною конкуренцією між державами стосовно того, хто перший зможе дерегулювати своє бізнес-середовище та/або знизити податки, щоб залучити іноземні інвестиції. Найгірший вияв цього феномену — скасування трудових та екологічних стандартів, що має широкомасштабні наслідки для всього населення країни, яка проводить таку політику.
Підхід розвинених країн і масштаби їх втручання змушують робити адекватні висновки саме на підставі конкретних дій, а не декларацій. Країни, що стали на шлях реформування, можуть сміливіше заявляти про право та життєву необхідність вдаватися до прямого державного регулювання, особливо сфер, пов’язаних як із поточним забезпеченням життєдіяльності, так і з перспективою розвитку внутрішнього господарства.
Тож потрібно покладатися на ринок, який все владнає… Але попередньо відформатувавши його на свою користь, адже ринок за нинішніх умов дедалі більше стає рукотворним. «Невидима рука ринку» міцно й дружньо тисне руку урядам, що прагнуть забезпечити добробут своєму населенню, урядам, які щоразу активніше вступають у суперництво на полі регуляторної війни і які вміють діяти непомітно, приховуючи свої справжні дії.