Чому багаті країни мусять допомагати бідним ставати більш забезпеченими? Чи насправді політика гуманізму превалює над економікою в сучасному світі? Або ж кожна країна відстоює власні інтереси та намагається створити найкращі умови в першу чергу для себе?
Норвезький економіст, автор бестселера "Як багаті країни стають багатими та чому бідні країни залишаються бідними" Ерік Райнерт рекомендує замислитися над цими питаннями та пошукати відповіді на них в економічній історії. Бо як ми знаємо, нічого ж нового, ні в житті, ні в економіці так і не придумали за багато-багато років.
Припиніть дивитися тільки на аграрну галузь!
Для того, щоб відповісти на поставлені вище питання достатньо поглянути на приклад нашої держави. Україна в такій умовній класифікації країн – все ж бідна держава. "Більше того, держава, яку намагаються переконати в тому, що їй потрібна вільна торгівля. Але ж запровадження вільної торгівлі до того, як відновиться промисловий сектор – однозначно змусить країну програти в боротьбі за ринок збуту", - додає Ерік Райнерт.
Економіст пояснює, зона вільної торгівлі може бути інструментом створення конкуренції лише за умови, коли країни знаходяться на одному рівні розвитку. У випадку, коли до зони вільної торгівлі приєднується бідніша країна, її будуть використовувати у якості постачальника сировинних товарів.
Саме це зараз з Україною і відбувається. Ми пишаємося тим, що є аграрною країною. Звичайно, це привід для гордості, але економічна наука говорить, що структура економіки, яка базується на експорті сировинної аграрної продукції годує меншу кількість людей, ніж індустріальна економіка. Перевірити цю тезу дуже просто, потрібно лише подивитися на те, скільки людей можуть спокійно жити на обмеженій території.
"Якщо суспільство займається полюванням та збиральництвом, то щільність населення в 2 людини на 1 квадратний кілометр – це забагато. В аграрній країні – 40 людей на квадратний кілометр – це вже немало. В індустріальній Голландії, наприклад, на зазначену площу припадає 400 осіб і це не надто багато", - пояснює концепцію і демонструє наочний приклад Ерік Райнерт.
Оскільки скепсис ніхто не відміняв, то логічним буде зараз сказати що всі можуть давати поради та мало хто знає, як досягти заповітної мети. Норвезький економіст рекомендує подумати над тим, що може стати стартом для змін. Зрозуміти те, що підвищення рівня індустріалізації допоможе, наприклад, знизити вартість сільськогосподарської продукції та надасть додаткові робочі місця в середині країни, а це дасть свої плоди.
"Імпортна складова в українському агросектору занадто висока. Виробництво завелике, ви продаєте пшеницю дешево за кордон, натомість імпортуєте таку ж пшеницю, але у формі спагеті. Бачимо, що мультиплікаційний ефект отримує від додаткової вартості країна, яка була більш, ніж 500 років відома, як постачальник сировини", - говорить Ерік Райнерт про те, що зробили свого часу італійці. Крім того, створення більшої вартості до вашої власної сировини дасть роботу, а також скоротить торгівельний дефіцит.
Реіндустріалізація, чи?..
Навіть цей приклад доводить, що хочеться це комусь чи ні, та Україна повинна знову пройти шлях повторної індустріалізації, інакше економіка стане фатально залежною від зовнішніх дотацій. Подальше зростання зовнішніх боргів, поверне країну до періоду нового феодалізму та бартерним відносинам. Простіше кажучи, працюватимемо за їжу та житло. Такий невтишний прогноз дає пан Райнерт і додає, що зазначена тенденція вже дуже чітко прослідковується в Румунії. І ніякі кредити МВФ не врятують Україну.
Не змогли переконати професора змінити думку навіть ті повідомлення, що наступного року Україна може отримати від Фонду 4,5 мільярдів доларів кредиту.
Ерік Рейнерт лише сумно посміхається та хитає головою: "Зрозумійте, - говорить він. Україна нажаль не отримає цих грошей і вам слід спробувати жити без них. Країна вирішує свої проблеми підвищуючи виробництво, а не примножуючи борги! МВФ після помилки з Грецією, яку вони офіційно визнали цього літа, змінює свою політику. МВФ вчиться на своїх помилках".
І тут постає питання, на якому підґрунті будувати Україні свою економічну політику без грошей МВФ, без великих ринків збуту, з майже повністю знищеною промисловістю?
"Моя відповідь може здатися вам трохи дивною, але сприймайте її правильно. Україні потрібно розвивати власний націоналізм. Здоровий націоналізм, а не жахливу ксенофобію", - радить Ерік Райнерт. Він пропонує згадати, що як комунізм, так і неолібералізм – два режими, які найбільше вплинули на країну за останні 100 років. І це дві ідеології, при яких нація ледь існує.
Щоб вийти з ситуації не потрібно брати за зразок американський націоналізм. Краще поглянути на "симетричний" націоналізм північних країн в минулому. Бути націоналістичними означає також захищати право інших країн бути націоналістичними. Право країни розвивати промисловість означало, що й інші країни мають відповідне право.
"Ми забули, що відновлення Європи після Другої світової війни означало суворий протекціонізм. Я, коли був маленьким хлопцем в Норвегії, пам’ятаю, як при виїзді за кордон на маминій шубі була поставлена митна печатка. За цією печаткою при поверненні визначали, що верхній одяг вироблений в Норвегії та може бути ввезений на територію країни", - говорить Ерік Райнерт. Звичайно, це не та політика, яку рекомендує економіст, але ця ситуація добре ілюструє наскільки сильними були протекціоністські погляди в той час.
Нова економічна епоха
Приклад протекціонистської позиції показує, що важливо шукати базові позиції, які сприятимуть розвитку країни. В цій ситуації Ерік Райнерт радить звернути увагу на галузі, де мінімальне втручання дасть великий ефект для внутрішнього виробництва і не тільки.
"Коли люди зайняті, отримують гідну зарплатню, ми уникаємо такого явища, як масова еміграція розумної та працездатної молоді", - підкреслює економіст. На собі цей негативний досвід відчула Латвія, яка відмовилася від політики індустріалізації при вступі до ЄС та втратила близько 20% населення через те, що люди залишили країну.
"Схожа ситуація виникла і в Греції, коли греки масово емігрували до Німеччини та інших країни. Цього не хотіли ані німці, ані греки, та що було робити?", - говорить економіст.
В Україні зараз відбувається щось подібне з однією лише відмінністю. Як зазначає професор Райнерт, в найближчому майбутньому Україна не приєднається до ЄС. "Торгівельна угода, яку ви маєте з ЄС дуже нечесна. Та в ЄС є чимало проблем з бідними країнами, які вже є їх членами", - пояснює професор.
"Україна важлива для Європи, як буферна зона проти Росії. Але чому країна настільки активно деіндустріалізується – не ясно. Європейський союз робить величезну стратегічну помилку, не дозволяючи Україні відновити промисловість", - продовжує свою думку професор.
Цей парадокс важко пояснити, бо Європі потрібна багата Україна, а не бідна держава, де пенсії, наприклад, складають лише третину від тих, що платять в Росії. Та на практиці ми бачимо трохи інші речі. І речі ці тривожні, бо не дуже зрозуміло, що може вивести нас з цього замкнутого кола.
Професор Райнерт може порадити нам тільки одне – взяти все у власні руки. Більш того, на його думку, чинне керівництво країни вже робить певні кроки в цьому напрямку. Мова про децентралізацію, на яку покладені великі сподівання. До речі, цей процес став дуже успішним для Італії, зробивши її свого часу батьківщиною капіталізму. Він народився там, як результат успішної муніципальної політики. Це сталося дуже давно, та як ми пам’ятаємо, ніщо не нове в цьому світі, лише трохи змінюється контекст.
Саме тому наступна порада для України - думати своєю головою. Для того ж, щоб думалося краще,економіст розповідає про Німеччину післявоєнних часів. Країна була покарана за розв’язання двох світових війн в першій половині минулого сторіччя. Покаранням для Німеччини стала деіндустріалізація, яка мала б перетворити її на слабку країну. Це був так званий план Моргентау. Та швидкий розвиток СРСР став причиною, через яку США зрозуміли, що їм потрібна сильна та заможна Європа. Політика відносно Німеччини була змінена. У відповідності до плану Маршала, Німеччині, як й іншим країнам, які межували з комуністичною державою, було запропоновано відновлювати промисловість. Це рішення було дуже успішним.
Споглядаючи на історичні приклади, хочеться спитати тільки одне. Німеччину в свій час пожаліли та дали можливість не перетворитися на країну третього світу. Чому ж сьогодні ніхто не має співчуття до України? Чому країна де-факто залишається суб’єктом для запровадження плану Моргентау?